Гальперіна Ганна
Питання про підготовку дітей до причастя висвітлюється в багатьох книгах на багатьох православних сайтах. Однак йому приділяється увага лише в рамках питання про підготовку до причастя дорослих. Зважаючи на великі відмінності фізіологічного та психологічного улаштування дорослої людини і дитини, автор статті пропонує знайти особливий підхід до даного питання, який би враховував вікові особливості дітей і виходячи з цього дозволяв приймати рішення щодо вибору умов підготовки до Таїнства Причастя.
Про проблеми та питання
Питання про підготовку дітей до причастя в більшості книг і на багатьох православних сайтах обговорюється в рамках питання про підготовку до причастя дорослих. Хіба що з деякими уточненнями, які займають максимум три абзаци. Причому поради батюшок і думки авторів публікацій виявляються мало не діаметрально протилежними. Одні стверджують, що дітей треба готувати шляхом читання з ними молитов – починаючи з невеликої кількості і закінчуючи вичитування всього правила по мірі освоєння тексту і звикання, а також з малолітства привчати дитину до триденного посту. Інші говорять про те, що важливо просто налаштувати відповідно малюка, досить в якості аскетичної вправи обмежити доступ до телевізора, а перед причастям немовляти (якими вважаються діти до 7 років) можна навіть і погодувати, якщо він не може терпіти. Особлива увага приділяється і питанню дитячої сповіді, так як в російській традиції склалося так, що сповідь, практично втративши значення самостійного Таїнства, перетворилася в обов’язковий елемент підготовки до причастя – своєрідним пропуском до Чаші зі Святими Дарами. А тому більшість інтернет та друкованих джерел категорично говорить про обов’язкову сповідь перед причастям починаючи з семирічного віку.
Ще загалом є одна своєрідна особливість,це неувага до теми підготовки дитини до причастя – в свідомості багатьох священиків дитина постає таким своєрідним недоробленим дорослим, а тому їй просто треба все «пояснити», ніби як слабоумному.Наприклад, на питання про те, чи можна насильно причащати однорічну дитину, священик відповідає: «Батькам потрібно докласти зусиль і зі своїми дітками вдома розмовляти про Церкву і Таїнства. Після причастя можна дати дитинці щось смачненьке, створити радісну обстановку для малюка. Ставити у приклад тих діток, які спокійно причащаються. І з часом Ваша дитина звикне, і буде добре, спокійно причащатися ». Хороша відповідь, правильна. Проблема тільки в тому, що розмовляти з однорічною дитиною про Церкву і Таїнства загалом можна скільки завгодно – також як про астрофізику або нанотехнології. У цьому віці рівень сприйняття інформації, як, власне, і дитяча пам’ять, мають свої особливості: «В ранньому дитинстві і в молодшому дошкільному віці пам’ять має ненавмисний, мимовільний характер. В цьому віці перед дитиною ще не виникають завдання запам’ятати що-небудь для відтворення в майбутньому. Дво-трирічна дитина запам’ятовує тільки те, що має для неї актуальне значення в даний момент, що пов’язано з її безпосередніми життєвими потребами та інтересами, що робить на неї сильну емоційну дію ». Тобто сенсу саме «розмовляти з однорічною дитиною про значення церкви» немає, хоча, звичайно, самі батьки можуть отримати від цього невимовне задоволення і відчути свою значущість і духовну майстерність – адже вони вирощують своє чадо у вірі.
Однак, як і у всіх питаннях, що стосуються виховання дитини, треба тверезо усвідомлювати, до чого веде та чи інша батьківська дія, а вже тим більше такий маштабний «проект», як воцерковлення власних дітей. І тут, мені здається, головна помилка полягає саме в тому, що до дітей ставляться в кращому випадку як до потенційних дорослих, в гіршому – як до реальної перепони богослужінню, яку шляхом виховання треба видресирувати і перетворити на благочестиву копію древніх монахів.
У медицині, як і в психіатрії, наприклад, існують спеціальні, саме дитячі лікарі, і виділяється дитяча та підліткова психіатрія. Це не випадково: дитячий організм (на фізичному і психічному рівнях) відрізняється від дорослого настільки, що дорослий лікар (якщо він професіонал) не буде лікувати дитину. Для цього існують педіатри та дитячі хірурги, окулісти та інші. Я думаю, що подібну паралель можна провести і з духовним пастирством – можливо, нам потрібні «спеціалізовані» дитячі священики, потрібно «дитяче богослов’я». Хоча, як я розумію, це питання поки не те що не вирішується, воно навіть не виникає. І це цілком пояснюється тим, що основний тягар виховання дитини лежить, безумовно, на плечах батьків.
Спробуємо розглянути питання про підготовку дітей до причастя виходячи не з наукових богословських праць, яких у нас, як уже було сказано, загалом немає, а з власного досвіду, який, звичайно, як і всякий досвід, має свої недоліки, а саме обмеженість і особисті, характерні риси. Але принаймні, і цей досвід може стати початком дискусії про воцерковлення дітей.
Отже, я б, у першу чергу, розділила питання про підготовку дітей до причастя на кілька підпитань за різними критеріями: вік дитини, кількість дітей у сім’ї, воцерковленість сім’ї, а також власні сімейні традиції.
Маленькі дітки – маленькі бідки
Діти до року
Підхід до підготовки дитини до причастя залежить від того, який вік дитини. Так, звичайно, абсурдно, як уже говорилося, заздалегідь розмовляти з немовлям до року; завдання батьків, які хочуть причастити свою дитину, в першу чергу підняти себе зранку після безсонної ночі і заколисати улюблене чадо, яке страждає колікою або зубками. Але мало просто встати і зібратися, потрібно вгадати з годуванням немовляти, виходячи з його «харчового ритму». Я вірю, є на світі ангельські крихітки, які витримують трьох-чотирьох годинні перерви між годуванням і харчуються так, немов у них всередині вбудований таймер.Мої діти були іншими: вони вимагали їжі часто, їли довго, а потім ще й рясно відригували. Я вибачаюся за фізіологічні подробиці, але без них нікуди – адже якщо дитину принести до причастя відразу після годування, є небезпека, що він відригне і Святі Дари. Хоча ця ситуація швидше з розряду гіпотетичних, але тим не менш і її треба враховувати. Якщо ж дитина буде дуже голодна, то ви ризикуєте прикрасити проповідь батюшки перед причастям заливистим руладами (у нас не перевелися ще мужні пастирі, які читають довжелезну проповідь перед самим причастям, героїчно не помічаючи ниючих, ридаючих, в перших рядах малоліток, які мучаться від відчуття повної безглуздості того, що відбувається), а відповідно, і самі будете нервувати: і за дитину переживати, і соромитися від виробленого вами фурору.
Таким чином, мама повинна так пристосуватися і до потреб власного немовляти, і до розкладу служби, щоб і дитину причастити, і самій при цьому від сорому не померти. Звичайно, це легше зробити, якщо сім’я воцерковлена, і батьки можуть практично безпомилково вгадати час причастя. Або ж вони допомагають один одному: один гуляє з коляскою на вулиці, інший – молиться в храмі. Якщо ж у храм ходить тільки мама з малюком, її завдання ускладнюється. В цей загалом недовгий, дитячий період головна підготовка до причастя для дитини – це насправді вміння мами зберегти благодушність і позитивний настрій під час походу в храм на Літургію: донести малюка, роздягнути, якщо жарко в храмі, одягнути – якщо холодно , не дати йому розплакатися, простояти якийсь час, тримаючи на руках чадо, яке вже в півроку, до речі, важить близько10 кг, ну і, звичайно, причастити. І це, мабуть, все. Може бути, не дуже духовно і благочестиво, але – реально і життєво.
Від року до трьох років
З дітьми старше року вже можна розмовляти – про ведмедиків, зайчиків, білочок, машинки і багато іншого. Це вже прогрес. Значить, можна намагатися і «розмовляти про Церкву». Але з урахуванням вікових і психічних особливостей дитини: «Відмінною рисою дитячої пам’яті є її наочно-образний характер. Дитина краще запам’ятовує предмети і картини, а з словесного матеріалу – переважно образні й емоційно діючі розповіді та описи. Абстрактні поняття і міркування, як погано ще зрозумілі, не запам’ятовуються маленькими дітьми. В силу обмеженості життєвого досвіду у дітей ще недостатньо розвинені абстрактні зв’язки, і їх пам’ять спирається головним чином на наочно сприйняті відносини предметів. Осмислене запам’ятовування починає розвиватися у дітей з появою у них мови і в подальшому все більше вдосконалюється, як у зв’язку з подальшим розвитком мови, так і в міру накопичення життєвого досвіду ».
Таким чином, марно з дитиною говорити абстрактно, розповідати йому про Таїнства тією мовою, якою про це пишуть в більшості катехизмів та церковних книг. Але це не означає і слинявого сюсюкання на кшталт «підійди до Батюшечки, зараз він тобі дасть цукерочку з ложечки», тощо. По-перше, в цьому віці більшість батьків інтуїтивно розуміють, що і як потрібно говорити дитині. Наприклад, в ужиток входить розповідь від першої особи множини: «Ми зараз будемо їсти», тобто мама з’єднує себе з малюком, і все, що робить вона, робить і він, і навпаки. З іншого боку, до дитини звертаються і про неї говорять у третій особі, використовуючи при цьому її власну назву: «Марійка все з’їла, ось молодець!».
Розмова з дитиною є предметно-наочною, зрозумілою, доступною і ситуативною. Це важливо і можна використовувати і при підготовці дитини до причастя. На мою – може бути, помилкову – думку, в цьому віці підготовка дитини до причастя полягає в тому, що мама чи тато разом з дитиною збираються і йдуть до храму, причому ситуація програється саме на мовному рівні: «Зараз ми встанемо, вмиємося, і підемо в храм» і так далі. Кожна дія по можливості коментується простими реченнями, ласкаво, ненав’язливо і, що найголовніше, без всякої хибної ніжності в голосі. Не треба грати в благочестя. Якщо вже немає сил «щебетати» з ранку, краще зовсім помовчати, ніж узяти фальшиву ноту. Сам похід до храму, причастя – також по можливості проговорюється.
Крім того, дитина в цьому віці вже, хоча б у фоновому режимі, «чує», що роблять батьки. Тому можна читати правило до Причастя в кімнаті, де грає або засинає дитина. І ви поруч, і слова молитов не здадуться їй коли-небудь пізніше чимось абсолютно диким.
Також потрібно відзначити і те, що часте причащання має не тільки духовну користь і сенс, а й психологічно «закріплює» в пам’яті цю ситуацію: «Перевага у дітей наочно-образної пам’яті не означає відсутності у них словесно-логічної пам’яті. Навпаки, остання розвивається швидко, але для свого функціонування вимагає постійного підкріплення з боку безпосередніх (предметних) подразників ».
Однак часте причастя не повинно стати самоціллю, і, звичайно, завжди треба вирішувати питання про те, скільки, коли і як причащати власну дитини, виходячи не з інформації, пропонованої в книжках та інтернет статтях, а з її самопочуття, її психотипу, її здатності переносити навантаження, в кінці кінців її настрою. Немає нічого болісніше, ніж дивитися, як мама з татом скручують чадо що виривається за руки – за ноги, а священик намагається потрапити лжицею в рот звивається немовляті. Все це схоже на якусь нерівну боротьбу, де дитина заздалегідь приречена на роль програвшої.
Від трьох до семи
Про цей благодатний вік пізнання світу писали багато психологів і батьків. Це час, коли дитині все цікаво, коли вона шукає нові інтелектуальні та емоційні враження, коли вона може не тільки слухати, але і їй є, що сказати. Іншими словами, дитина починає осмислювати те, що відбувається, пов’язувати розрізнені шматочки свого досвіду в єдину мозаїку, вона починає складати свою картину світу. І завдання батьків – допомогти гармонійно і красиво цю картину світу «намалювати».
По-перше, в цьому віці можна вже розмовляти, читати і обговорювати. Звичайно, читали і розмовляли ми і раніше, але тепер наша розмова переходить на новий рівень, та й книжки можна читати серйозніші колобка і Мойдодира. Причому читати потрібно хороші книжки – зверніть увагу: не православні, а хороші. На жаль, це не одне і те ж. Останнім часом хіба що дитяча серія «Настя і Микита» від «Фоми» може назватися хорошою православною літературою, а якщо бути точним, гарною сучасною дитячою літературою, що лежить в силовому полі православного буття.
Чому я так наполягаю на читанні книг батьками дітям? Тому що ця, здавалося б, нехитра сімейна традиція має масу позитивних сторін. Це і можливість побути разом з дитиною, посидіти поруч, приділивши час тільки один одному, це особлива атмосфера душевного тепла, єдиної родини, спокою і любові. Це і розмова після книжки – хто і як зробив, чому так, а не інакше. І тут ви не тільки прищеплюєте дитині навички переказу, розвиваєте її мову, а й розставляєте потрібні моральні акценти, формуєте ієрархію цінностей. Це та літературно-моральна та емоційно-мотиваційна база, на якій будуватимуться її знання про Церкву – саме так, а не навпаки.
Крім читання, як не дивно, важливим, вірніше, навіть головним елементом підготовки дитини до причастя є … її виховання – обговорення її вчинків, створення морального компасу, засвоєння понять погано / добре. Причому це мають бути моральні поняття саме в загальнолюдській системі цінностей, а не так, що ми, православні, хороші, а інші, язичники, грішники, і спілкуватися з ними не можна, тому що вони, як той бичок з переробленого на православно-жартівливий манер вірші, потраплять у пекло:
Йде бичок, хитається,
Зітхає на ходу,
І якщо не покається,
Горіти йому в аду.
Ну а тепер обговоримо власне питання про піст і молитовне правило для дітей у цьому віці. Тепер, коли дитина в загальних рисах вже може зрозуміти, що таке піст, і для чого він потрібний, можна долучати її до цієї сімейної практики. Але це повинен бути саме «дитячий піст» – на шоколад і морозиво, на мультики, на комп’ютерні ігри. Хоча в цьому віці найчастіше піст носить примусовий характер – не за бажанням дитини, а тому, що «так сказала мама». В принципі, я не бачу в цьому великої біди, особливо якщо батьки самі дотримуються посту, хоча б частково. Тобто дитина повинна «жертвувати», з батьківською допомогою, «надмірностями», а не конче необхідними для її зростання речами – м’ясом, молочними продуктами та іншим. І ще: бажано, вона повинна розуміти, навіщо вона це робить. І ось тут пояснення «так захотіла мама» не підходить. Піст не повинен бути маминим самодурством, а чимось більшим – подвигом, жертвою, причетністю до життя Церкви. І ще: він обов’язково повинен бути спільною справою сім’ї, також як і читання книги. Це те, що повинно об’єднувати сім’ю, а не роз’єднувати.
Що стосується молитовного правила, то загалом в цьому віці безглуздо змушувати дитину заучувати великі шматки тексту або молитви, тому що найчастіше це механічне зазубрювання не має результату: «До механічного запам’ятовування діти вдаються лише тоді, коли вони не можуть зрозуміти матеріал. Таке запам’ятовування і у дітей дає гірші результати, ніж осмислене запам’ятовування. Певний виняток становить лише заучування добре ритмізованого безглуздого матеріалу (наприклад, різних скоромовок, лічилок тощо), запам’ятовування якого полегшується ритмом вимовляння, що допомагає кращому диференціюванню окремих частин матеріалу. У всіх інших випадках безглуздий матеріал запам’ятовується дітьми навіть гірше, ніж дорослими. Так, дослідження запам’ятовування безглуздих складів дітьми і дорослими показало, що діти 7-12 років запам’ятовують їх в 2-2,5 рази менше, ніж дорослі (дані Леонтьєва). Це пояснюється тим, що у дорослих є більше різних асоціацій, завдяки чому вони частіше пов’язують безглуздий матеріал з чим-небудь осмисленим».
Мені здається, в цьому віці дитина може чути-бачити, як готуються до причастя дорослі, вона може на самому початку постояти разом з ними три-п’ять хвилин, прочитати коротенькі і зрозумілі молитви, на кшталт «Господи, помилуй!”, Але це не повинно мати примусово-каральний характер. Максимум з боку батьків: «Йдемо, разом прочитаємо молитви».
Дитина не повинна боятися молитовного правила і храму – не в тому сенсі, що там є чудовиська, а в тому, що там буде довго і нудно. Так, є діти, які в силу свого темпераменту легко переносять стояння в храмі, але було б помилкою вимагати цього від всіх дітей. І вже звичайно, не варто ставити в приклад чужу дитину – вона хороша, стоїть тихо, а ти, погана, шумиш, бігаєш. За такою логікою самим хорошим в храмі виявиться небіжчик: не шумить, слухає, нікому не заважає.
Та й взагалі, будь-яка змагальність у духовному житті і у вихованні сповнена розвитком заздрості, руйнуванням довіри і втратою контакту з дитиною або між дітьми. Природна реакція батьків, коли дитина починає себе погано вести, особливо в храмі, де, як здається заклопотаній матусі, всі дивляться на них з осудом, це розлютитися, покарати, насварити, показати, що вона погана. Але це, мені здається, не чесно по відношенню до своєї дитини. Це спроба відсторонитися; по суті від справи, маленька зрада: ти погана, не хочу тебе знати. Як би не було соромно і важко, батьки повинні бути поруч з дитиною, вони повинні прийняти на себе всі невдоволення оточуючих, а не переводити стрілки, як інфантильний підліток: «а шо я? він перший почав … »І ось ця солідарність, співпереживання тяжких ситуацій разом з дитиною – кращий урок вірності і благочестя, вже вибачте за такі слова.
Отже, спробуємо підбити підсумок. При всіх своїх відмінностях та особливостях діти до 7 років мають одну спільну рису: вони, як правило, міцно пов’язані зі своїми батьками психологічною пуповиною, вони ще не відокремлюють себе від сім’ї, від її способу життя, від її атмосфери. Тому перше і головне – це те, як і чим живуть батьки, що для них храм і молитва, наскільки вони чесні перед собою і Богом, наскільки вони люблять свою дитину. З усіх цих шматочків складається унікальна для кожної родини практика дитячої підготовки до причастя. І тут, мені здається, важливіше спиратися на власний батьківський досвід і на любов. Тому що в цьому віці головне завдання – не підготувати дитину до конкретного причастя, а зробити життя у вірі і, як наслідок, в Церкві природньою складовою в житті дитини.
Питання про підготовку дітей до причастя нерозривно пов'язане із загальними питаннями: виховання дітей, укладу життя в родині, традицій і звичок, ставлення батьків до дітей і один до одного, ну і, звичайно, до церковного життя в цілому. Ми поговорили про дітей маленьких, до семи років. У цій статті мова піде про дітей старшого віку - від семи до десяти-одинадцяти, або, іншими словами, - про молодших школярів.
Від 7 до 11, або початкова школа життя
Семирічний вік - своєрідний поріг для дитини: це визнає і суспільство, яке в цьому віці відправляє дитину в школу, і Церква, яка з цього моменту вважає необхідним Таїнство Сповіді. Таким чином, питання про підготовку до причастя ускладнюється - в нього додається питання про підготовку дитини до сповіді.
Основні характерні лінії розвитку дитини в цьому віці так чи інакше пов'язані з її соціалізацією. Навіть якщо дитина ходила в дитячий сад, школа все одно є для неї новою сходинкою - адже в школі дитина зіштовхується вже з «оцінним» ставленням до себе, з боку вчителя, з боку однокласників. Це час, коли він вчиться і сам дивитися на себе збоку, і ставить перед собою питання: а як до мене ставляться інші, яким вони бачать мене, - і відповідати на них. І відповіді ці виявляються далеко не завжди такими, якими хочеться почути дитині або її батькам.
У зв'язку з цим сповідь у житті дитини загалом з'являється вчасно і, безумовно, може стати корисною для дорослішання та становлення дитини. Правда, якщо при цьому дотримуватись декількох умов.
Перше з них - розрізнення добра і зла, поганого і хорошого. Насправді до семи років дитина вже може і повинна точно і чітко розрізняти, де погано, а де добре. І це відбувається не тому, що в день народження йому ці знання відкрилися, а тому, що зазвичай в будь-якій нормальній родині поняття добра і зла прищеплюються дітям з самого малого віку, з дитинства: «недобре битися», «погано ябедничати», «молодець , допоміг мамі »і т.д. До семи років у дитини моральна база найчастіше сформована, і головне в цей момент - не повторення вже пройдених основ, а освоєння нового досвіду: вміння оцінити себе в заданій з дитинства батьками системі координат, відповісти на питання «де я?», «з ким я? "," як я вчинив? », «так було добре чи погано? »Дитина повинна не просто навчитися вербалізувати свої переживання і уявлення про добро і зло, а знайти в собі мужність побачити себе чесно, оцінити себе самостійно, без навідних запитань і вже тим більше - без категоричних готових відповідей батьків. Саме в цьому віці вона цьому вчиться.
Звичайно, абсолютно справедливо зауважив о. Максим Козлов, що в цьому віці, напевно, ще не можна говорити про покаяння [1], але те, що діти вже відчувають пекуче відчуття сорому - це безсумнівно, те, що вони переживають свої проступки - теж. Так, це не покаяння в чернечому сенсі, але тут скоріше позначаються особливості дитячої психіки - гостре переживання в момент «надзвичайної події» не може триматися довго, діти швидко вирівнюються і до моменту сповіді у храмі вони приходять вже з пережитим, перегорілим почуттям, і спеціально «екзальтувати» їх, примушуючи переживати зроблене для них «давно», не тільки не потрібно, але й шкідливо. Тому що подібне вижимання емоцій призведе скоріше до розвитку театральних здібностей, облуди і підігрування дорослим. Також не менш шкідливо змушувати дитину жити з постійним відчуттям провини і сорому, повертати його до власних провин і гріхів; як би деяким благочестивим дорослим не здавалося благодатним «закріплювати» у дитини покаянні почуття - це глибоко помилково (тим більше що це й не покаяння, а спосіб психологічного придушення і маніпуляції: «Ось ти який поганий, пам'ятай про це») і замість справжнього покаяння призводить до розвитку не тільки комплексу неповноцінності, а й до хронічного самокопання і самопоїдання, які нічого спільного з покаянням не мають.
«Розбір польотів», оцінка гострих, спірних ситуацій - подібні «духовні вправи» відбуваються мало не щодня, а не раз на тиждень по неділях, це постійне протягом життя та виховного процесу, і, звичайно ж, дитина в цьому віці ще досить миттєво сприймає свої проступки. Найчастіше вони і не настільки значні, щоб приділяти їм увагу і час, більше необхідного в кожному конкретному випадку. І тут виникає друга проблема: а що саме дитина повинна «запам'ятовувати», щоб потім донести до сповіді? Чи повинні батьки на чомусь акцентувати увагу дитини, і якщо так - то яким чином?
Може бути, я скажу дурість, але мені ніколи не хотілося обговорювати з дітьми, що їм потрібно говорити на сповіді. Для мене сповідь - потаємна територія, куди немає доступу третім особам. І дорослі повинні не тільки виховувати свою дитину (так-так, у православній вірі), а й - і це головне - любити і поважати. Не тільки ніяких заздалегідь підготовлених мамою «списків», а й швидкоплинних фраз на кшталт «не забудь сказати про це священикові».
І вже звичайно, абсолютно неприпустимо використання готових списків гріхів, які пропонуються деякими православними сайтами [2]. Наприклад, такий: «Починаючи з семи років, діти (отроки) уже приступають до Таїнства Причастя, як і дорослі, тільки після попереднього здійснення Таїнства Сповіді . Багато в чому гріхи, перераховані в попередніх розділах, властиві й дітям, але все-таки дитяча сповідь має свої особливості. Щоб налаштувати дітей на щире покаяння, можна дати їм прочитати наступний список можливих гріхів:
· Чи не залежувався в ліжку вранці і не пропускав у зв'язку з цим ранкове молитовне правило?
· Чи кожну неділю ходив до церкви?
· Чи не відволікався при молитві на сторонні думки?
· Чи не одягаєш різні амулети, наприклад, знаки зодіаку?
· Чи не пишався перед самим собою і перед іншими своїми успіхами, здібностями?
· Не їв у піст без дозволу батьків скоромного, наприклад, морозива?
· Чи не наносив побоїв комусь? Чи не підбурював до цього інших?
· Чи не мучив тварин?
· Не пробував курити, випивати, нюхати клей або вживати наркотики?
· Не займався рукоблудієм?
· Чи не прикидався хворим, щоб ухилитися від своїх обов'язків? »
Читання подібного списку у мене викликає тільки питання: чи був його автор дитиною сам? Чи впевнений він, що дитина з семи років знає, що таке рукоблудіє і чому нюхають клей? А сам автор молиться безперестанно, мабуть? Не відволікаючись ні на що ... Хіба що на написання списку питань до сповіді, який викликає в пам'яті відомий церковний анекдот: «А чи не доводилося тобі ножем гроші виколупувати із церковної скарбнички? - Ні, але ідея хороша ».
Дитина має право сама - у відповідності зі своїм рівнем психічного і духовного розвитку - визначити, що його турбує, що він буде сповідувати. І навіть коли дитина безпосередньо запитує, а чи казати йому про те або про це на сповіді, краще залишити за ним право вибору: «А ти як думаєш?» Або «Скажи те, що обтяжує, за що тобі соромно», але не більше того. Тільки так дитина буде рости по-справжньому.
Третє питання - про частоту сповіді - прекрасно розглянуте в тій же статті о. Максима «Дитяча сповідь: не нашкодь!»: «Почасти на власних помилках, почасти радячись з більш досвідченими священиками, я прийшов до висновку, що дітей треба сповідувати якомога рідше. Не як можна частіше, а як можна рідше. Найгірше, що можна зробити, - це ввести для дітей щотижневу сповідь. У них вона найбільше веде до формалізації ... Коли дитину перший раз призводять до поліклініки і змушують роздягнутися перед лікарем, то вона, звичайно, соромиться, їй неприємно, а покладуть його в лікарню і будуть кожен день перед уколом сорочку задирати, то вона почне робити це абсолютно автоматично без всяких емоцій. Так само і сповідь з якогось часу може не викликати у неї вже ніяких переживань. Тому, благословляти їх на Причастя можна досить часто, але сповідатися дітям потрібно якомога більш рідко ... Думаю, добро буде, порадившись з духівником, сповідувати такого маленького грішника перший раз в сім років, другий раз - у вісім, третій раз - в дев'ять років , кілька відтягнувши початок частої, регулярної сповіді, щоб ні в якому разі вона не ставала звичкою ». Єдине, що, можливо, хотілося б уточнити: напевно, немає сенсу прив'язувати сповідь до днів народження або якихось «періодичних» дат - може бути, варто просто дозволити дитині самій визначати, коли вона хоче сповідатися. Хоча поки у нас це в більшості парафій неможливо - і навіть семирічну дитину можуть не допустити до причастя без обов'язкової сповіді.
Знову ж таки, якщо говорити про те, що дитина втрачає гостроту почуття сповіді, повторюючи одні й ті ж гріхи кожен раз, а тому потрібно сповідь мінімізувати, потрібно розуміти, що, як і будь-яке явище, подібне «емоційне затирання» має дві сторони: з одного боку, ми бачимо байдужість, звикання, механічність, з іншого ж - якщо почуття дитини і щирі і живі, то її саму подібна ситуація обтяжує і спонукає до якогось більш осмисленого відношення до своїх вчинків. І тут, напевно, важливо, щоб дитина не опинялась в загальній атмосфері байдужого «грєхоразрєшенія», коли ні батькам, ні священику за великим рахунком немає діла до неї.
Внутрішня батьківська делікатність, «невтручання» у внутрішній світ дитини не означає при цьому байдужості і холодності, навпаки, має на увазі не нав'язування себе і своєї думки, а уважне прислухання до дитини, спостереження за тим, чим вона живе і дихає. При дотриманні цих умов найчастіше дитина буде відкрита перед батьками, буде сама ділитися своїми сумнівами, запитувати поради. І в цьому випадку, звичайно, допомога батьків необхідна. Загалом це загальновідомі і банальні істини, які можна висловити однією фразою: дорогі батьки, голова і серце повинні працювати одночасно і завжди, а не поперемінно і з перервами на сон і обід.
Крім питань сповіді підготовка до причастя включає в себе ще й піст, і молитовне правило. Природно, міру поста для дитини визначають батьки виходячи з думки про духовні і фізичні фортеці власного чада, з наявності вільного часу і грошей, а також-і це, мабуть, багато в чому визначальний - з власних уявлень про піст. Найчастіше, говорячи про піст, в першу чергу говорять про їжу. У багатьох статтях останнім часом висловлюється справедлива думка про те, що при дотриманні всіх покладених постів, обов'язковий триденний піст перед причастям стає, м'яко кажучи, непосильним тягарем. Особливо справедливо це по відношенню до дітей.
Православно-кулінарний культ, торжествуючий останні двадцять неофітськіх років в нашій країні, дуже зручний - загалом він зводить піст до простих, зрозумілих і наочних речей; легко можна визначити, хто і як постить, наскільки строго і т.д. І цей стан настільки спокусливий, що найчастіше питаннями меню піст і вичерпується. Однак правильніше було б виходити з того, що піст - це в першу чергу аскеза, самообмеження. І, відповідно, вибудувувати дитячий піст виходячи з цього - дійсно, для дітей набагато важче не дивитися цілий день телевізор і не грати в комп'ютер, ніж не їсти м'ясо або рибу. А ще важче - не сваритися, не лаятися один з одним, не вередувати і не ображатися. І справжнім подвигом для дитини буде не харчування макаронами (насправді це мамин подвиг - приготувати, а потім ще й нагодувати дитину пісним), а день без сварок і капризів з братами і сестрами, допомога батькам і т.д.
Що ж до молитовного правила, то тут бажано розуміти, що дитина в цьому віці, по-перше, швидко втомлюється, по-друге, здатна більш-менш довго концентруватися тільки на тому, що їй дійсно цікаво. А повторювати незрозумілі слова, та ще й довго-не завжди цікаво навіть дорослому. Але через те, що прихильність дітей до батьків у цьому віці, як і раніше на першому місці, щоб не засмучувати маму чи тата, дитина може стояти поряд, прикидатися, що молиться, але швидше за все думати вона буде про щось своє. І тому, напевно, логічніше було б обмежити молитовне правило для таких дітей максимум п'ятьма хвилинами, при цьому дитина цілком вже може читати якісь зрозумілі їй молитви, хай це буде «Господи, помилуй» і «Отче наш». Можна перетворити на цікаве заняття читання церковно-слов'янською, з розбором букв, з їх малюванням, з розповідями про те, яким був алфавіт раніше і т.д. Загалом від батьків залежить, чи буде дитина так чи інакше залучена до молитви або ж буде тільки її зображати.
В багатодітних сім'ях з різновіковими дітьми спільне читання молитви - по черзі, кожен по якомусь посильної йому шматочку - по-справжньому привносить дух єдності та злагодженості в сім'ю: «де двоє або троє зібрані в моє ім'я ...» Думаю, немає необхідності говорити про те, що молитва несумісна ні зі строгістю «з під палки», ні з солодкими голосіннями. Щирість - не тільки в словах, але і в емоціях, в почуттях-може дати дитині відчуття реальності, правдивості молитви. І, звичайно, молитва, як і піст, не повинна бути самоціллю. Нехай краще це буде жива і коротка розмова з Богом, своїми словами: «Так, прости мене, втомився і не можу зараз читати молитви, але я пам'ятаю Тебе, я прагну до Тебе, шукаю Тебе», - ніж монотонне і сумне, але досконале вичитування.
Все-таки в родині враховуються інтереси і можливості всіх - від найменшого до найбільшого, тільки тоді це справжня сім'я. Коли ж чиясь думка або стан виявляється «неважливим», тому що цей хтось малий або слабкий, або «ще не доріс», і тому його щосили тягнуть до захмарних висот і ангельському образу, тому що батьки хочуть бути «правильними », відчувати, що виховують дитину «у вірі », то швидше за все коли маленький підросте і набереться сил, він також не буде враховувати думку батьків - адже вони самі навчили його тому, щоб не чути іншого.
Тому якщо ваша дитина каже, що втомилась і не хоче в храм, почуйте його, не тягніть, дайте відіспатися, не докоряйте їй і не звинувачуйте. Якщо не хоче читати молитви - відступите, не гнівайтесь, зрозумійте її. Спробуйте ставитися до неї, як до людини, до живої істоти, яка врешті-решт не належить вам безроздільно. Дозвольте вашій дитині помилятися - вона не повинна бути ідеальною, це ненормально.
Підводячи підсумок, можна сказати, що головне в цьому віці - бути уважним до своєї дитини, причому не тільки на рівні «що поїв і яку оцінку отримав», а цікавитися, чим живе, про що думає, що її турбує. Саме в цьому віці відносини дитини і батьків поступово виростають з дитячого «великий - маленький» і перетворюються в те, що можна назвати дружбою. Звичайно, в цій дружбі зберігаються відносини «старший - молодший», але вони не тяжіють, а надають тепло, довірливість і сталість. Не тільки батьки дослухаються до дитини, але і вона - в них, вона копіює, переймає і намагається зрозуміти і усвідомити. Тому важливо не просто її видресирувати, привчити до певного порядку дій або ритуалу, але пояснити, пережити щось важливе з нею разом. Взагалі якщо в родині збудовані правильні - людські, справжні - відносини між дорослими і дітьми, то і підготовка до причастя не стане проблемою: пам'ятайте про голову, серце і про те, яким ви самі були в цьому віці.