Ієрей Георгій Романенко
…До сповіді підходить хлоп’я років десяти, дістає з кишені охайно складену записочку і починає читати свої гріхи: «Гординя, марнославство, немає любові до Бога... не сиджу на місці, з ранку до ночі дивлюся телевізор...». Відчуваєте, хто стоїть за цією сповіддю? Звичайно, мама. Це мама написала за сина його гріхи. До речі, якщо озирнутися, то можна побачити і саму маму. Вона стоїть неподалік, за його спиною, і насолоджується тим, як дитина ретельно й добре вичитує гріхи, які вона ж і написала... Після того, як дитина закінчила читати, я попросив у неї записочку і, розірвавши, сказав: «Все це написала твоя мама». — «Та ні, отче, я сам написав», — заперечив мені хлопчик. — «Написав ти, звичайно, сам, але диктувала тобі мама». — «Так, це правда», — відповів він. «А тепер скажи мені, Сашку, чи були в тебе якісь погані справи? (Значення слова «погано» він розуміє.) Що тобі підказує твоє маленьке серце? Скажи те, що можеш сказати, а якщо соромишся, так і скажи: «Соромлюся сказати словами, але шкодую про вчинене». І хлопчик почав перераховувати зовсім прості гріхи: впустив, розбив. Кудись поділися відразу і гординя, і марнославство, і відсутність любові до Бога. Хлопчик каявся в тому, що не допомагав мамі, огризався...
А після прочитання над дитиною молитви відпущення гріхів підійшла до мене його мама і почала скаржитися на сина: «Ви знаєте, отче, він у мене сповідається щомісяця, але однаково продовжує грішити. Ось який у мене син недобрий. Не може відмовитися і від того, і від того... І причащається він, і сповідається, і однаково продовжує грішити. Скільки разів я йому казала, щоб він виправився, а він — ніяк». Ще сказала мені, що син її сповідається нещиро. Нібито вона має прилад для вимірювання щирості сповіді.
Проте особливість дитячої сповіді (якщо сповідь насправді дитяча, а не материнська) саме в тому і полягає, що вона безпосередня, щира і правдива, і якщо ми будемо це підтримувати, то дитина, сповідаючись, буде змінюватися. Якщо правда і безпосередність, з якою говорять діти, залишаться в їхніх душах, то й вони виправляться, ну а якщо будуть, як папуги, повторювати, що їм сказали інші, виправлення затягнеться.
Діти часто мовчать на сповіді. Священик запитує: «Ну ти хоч каєшся?». «Я не знаю», — відповідає дитина. Але, я думаю, навіть на мовчазну дитину можна накласти єпитрахиль і простити їй гріхи. І мовчання їхнє вважається покаянням.
Дуже важливо дати дитині відчуття свободи. Ти — вільний і тому маєш право сам вибирати — зло творити чи добро, і ти маєш право сповідатися так, як ти вважаєш за потрібне. Якщо почуття свободи придушити в дитинстві, вселяючи дитині, що і як вона повинна говорити на сповіді, то вона стане не кращою, а хитрішою. Це саме по собі насильство над духом людини. Коли мама або священик із псевдолюбові змушують дітей на сповіді говорити «як треба», не з огляду на їхні вікові психологічні та психіатричні особливості, то спочатку дитина робить так, як від неї вимагають, але потім звичайно відходить від храму, тому що це — не її волевиявлення.
У моїй практиці було дуже багато прикладів того, як, стаючи дорослішою, дитина відходила від церкви, а мама дивувалася: «Ми з раннього дитинства їздили по монастирях, джерелах, молилися, а зараз дитина навіть чути не хоче про храм». А чому? Тому, що не було дано радості у церковному житті через маму. Не було дано почуття свободи, яке особливо потрібне для хлопчика. Було порушено головні канони Православної Церкви — любові та свободи. Я б навіть поставив сьогодні свободу на перше місце. Тому дитина й відходить від віри, що буквою вбивається дух. Потім, може, і повернеться в Церкву молитвами матері, власними стражданнями, спокусами. Але ми вже зараз повинні трудитися над тим, щоб дитячу душу наповнювала радість відвідування храмів, богослужінь, формувати в дитині почуття свободи й любові.
А тепер найважливіше. Сповідь — це таємниця, і таємниця, дорогі мої батьки, ця велика (Еф. 5, 32). На сповіді присутні сповідник, священик і Господь. Що саме вкладає Господь у душу сповідника, в серце священика, невідомо нікому. Тільки Богові. Добре чи погано пройшла сповідь, правильно чи неправильно каявся сповідник, судити не має права ніхто, тому що це —Таїнство, і як воно звершилося і чи звершилося, не знає ніхто: ні священик, ні той, хто сповідається, а тільки Бог...
Ми можемо підготувати дитину до сповіді, розповісти їй, що є погано, що є добре, що мучить совість, що не мучить совість, за що серце болить, за що не болить, але повчати дитину тому, як треба каятися, ми не маємо права. Чому? Та тому, що і в нас самих сповідь слабка. Якби ми мали велику віру і сильну сповідь, ми могли б гори рухати і після покаяння не грішити. Але ми слабкі, і говорить із дитинкою про покаяння, скоріше, наша неміч, а тому й буваємо ми часто схожими на тих, хто не є муляром, а береться будувати будинок, не є моряком, а намагається переплисти бурхливий океан.
Усе починається із простого й побожного ставлення до чада: воно — створіння Боже, і підходити до нього для повчання треба з миром. Відповідаючи дитині на запитання: «Для чого ми сповідаємося?» — можна сказати: «Щоб бути ближче до Бога, щоб Господь міг нам допомогти». Сповідь — це спілкування з Богом, а про Бога з дитиною треба говорити просто, щиро, з любов'ю і без почуття переваги